Підготуйте дитину до дитячого садка.
Ви вирішили віддати свою дитину до дошкільного закладу або в групу раннього віку. Утім, постає запитання: як сприйме дитина те, що мама, яка була завжди поруч, тепер з'являтиметься лише ввечері, а замість неї потрібно бути з вихователем та ще з десятком інших хлопчиків та дівчаток, кожен з яких також вимагає уваги. Отже, відбувається адаптація, і що це таке?
Адаптація — це пристосування організму до нових обставин, а для дитини дошкільний заклад саме і є новим, ще невідомим простором, з новим оточенням, новими взаєминами. Адаптація включає широкий спектр індивідуальних реакцій, характер яких залежить від психофізіологічних і особистісних особливостей дитини, від сімейного ставлення, від умов перебування в дошкільному закладі. І тому кожна дитина звикає до дошкільного закладу по-своєму. Діти 2—3-х років відчувають страх перед незнайомими людьми і новими ситуаціями спілкування. Саме ці страхи і є однією з причин важкої адаптації дитини в групі. Відповідно дитина отримує стрес, і це призводить до того, що вона стає збудливою, плаксивою, частіше хворіє, позаяк це негативно впливає на захисні сили дитячого організму.
Для емоційно нерозвинутих дітей адаптація, навпаки, відбувається легше — у них нема сформованої прихильності до матері. Що більше розвинутий емоційний зв'язок з мамою, тим важче відбуватиметься адаптація. На жаль, не всі діти можуть витримати проблеми адаптації, і це може призвести до розвитку неврозу у дитини. Якщо протягом року дитина не адаптувалася до дошкільного закладу, то це є сигналом для батьків. Отже, потрібно звернутися до фахівців. Вельми важко звикають до дошкільного закладу єдині в сім’ї діти, особливо, ті, якими дуже опікуються, залежні від мами, ті, які звикли до постійної уваги, невпевнені в собі.
Гірше від усіх почуваються в дошкільному навчальному закладі діти з флегматичним темпераментом. Вони не встигають за темпом життя дошкільного закладу; не можуть швидко одягатися, збиратися на прогулянку, їсти. А якщо вихователь не розуміє проблем такої дитини і починає заставляти дитину щось робити скоріше, то стрес виявляється ще сильніше. У результаті дитина стає заторможеною і в'ялою, безучасною.
Якщо ви помітили, що у вашої дитини є проблеми з адаптацією, зверніться до вихователя якомога раніше і запитайте, як краще допомогти дитині подолати цей адаптаційний період. Запропонуйте вихователю звернути на дитину більше уваги. Фактором, який ускладнює процес адаптації, можуть бути і конфлікти в сім’ї, не спілкування батьків. Діти з таких сімей ведуть себе невпевнено, нерішуче, багато хвилюються. Якщо у дитини нервове захворювання, то віддавати її до дошкільного закладу потрібно не раніше від 3 років — дівчинку і 3,5 року — хлопчика.
Якщо єдина дитина в сім'ї часто хворіє, має страхи, то її входження в групу має бути поступовим. Спочатку її потрібно привести в дитсадок, ознайомити з груповою кімнатою, вихователем, дітьми; розглянути іграшки, викликати зацікавленість до довкілля; повернутися додому. Далі кілька днів можна приводити дитину у заклад і забирати до денного сну. Залежно від поведінки дитини час перебування можна збільшувати. Удома потрібно більше гратися з дитиною в рухливі, емоційні ігри, щоб дитина в закладі не почувала себе скутою, напружено, і якщо не розрядити цю напругу, вона може стати причиною розвитку неврозу.
Саме ви. батьки, маєте пам'ятати і знати, що від сформованості навичок адаптованої поведінки та самообслуговування залежить успішність перебування дитини у дошкільному закладі. Дитині легше буде адаптуватися в колективі, якщо вона знатиме не лише імена вихователів, але познайомиться з однією чи кількома дітьми з групи ще до приходу в групу. Маленька дитина має знати, в яких випадках їй варто звертатися за допомогою до дорослого. Усі ці знання дитина може здобути, спостерігаючи за іншими дітьми під час прогулянок, а також удома, у рольових іграх з батьками.
Велике значення мають розповіді батьків про дошкільний заклад. Не можна залякувати дитину тим, що в групі щось буде не так. Так само не можна і обіцяти дитині «райського» життя в дошкільному закладі. І те, і інше однаковою мірою погано. Бо такі розповіді не відповідають дійсності, з якою дитина стикнеться в дошкільній установі. Поступово, ще до вступу до дитячого садка, дитину варто привчити до щоденних водних процедур. У період адаптації не потрібно починати загартування, а ось теплі ванночки щовечора допоможуть розслабитися та знімуть нервову напругу. Легенький масаж після ванни заспокоїть дитину перед сном.
Тривале перебування на свіжому повітрі та достатній час для самостійної рухової діяльності сприятимуть нормалізації нервово-психічного стану дитини. Батьки мають пам'ятати, що щеплення потрібно зробити заздалегідь, не пізніше, ніж за місяць до вступу дитини до дошкільного закладу.
Отже, лише у співпраці батьків і педагогів закладу можна полегшити період адаптації для дитини.
Вплив батьків на виховання дитини
Виховання у сім´ї ґрунтується передусім на авторитеті батьків, оскільки для дитини перших років життя зміст їх авторитету, за словами А. Макаренка, полягає в тому, що він не вимагає ніяких доказів, приймається нею як безсумнівна гідність старшого, як його сила і цінність. Авторитет (лат. autoritas — влада) реалізує себе у впливі особи, життєвому досвіді, заснованому на знаннях, моральних чеснотах.
Переваги авторитетних для дитини батьків ґрунтуються на їхніх знаннях, уміннях, досвіді, зрілості, а не на зверхності або поблажливості. Справжній батьківський авторитет виростає на любові до дітей. Будучи оточеною цією любов´ю, дитина відчуває довіру, повагу авторитетного дорослого, потребу в спілкуванні з ним; живе з упевненістю, що він завжди за необхідності опікатиме і захищатиме її. Батьківська любов супроводжує людину все життя, вона є джерелом і гарантом її емоційної рівноваги і духовного здоров´я.
Кожна сім´я унікальна щодо організації свого життєвого простору, розподілу обов´язків, культури спілкування, виховання дітей. У цьому багатоманітті психологи виокремлюють такі типи взаємодії батьків і дітей:
1. Любов—пристрасть. Такі стосунки характеризують ставлення батьків до своєї дитини як до найдосконалішої істоти, прагнення бути поруч із нею, некритичне оцінювання її поведінки. У зв´язку з цим часто виникають труднощі щодо узгодження бажань дитини і вимог до неї.
2. Любов—гармонія. Якісними ознаками таких стосунків є віра батьків у можливості, перспективи своєї дитини, підтримка її захоплень, сприяння розвитку її здібностей, тактовна участь у її справах. Водночас батьки ставляться до дитини цілком тверезо, бачать її недоліки, допомагають долати їх, зосереджуватися на проблемах саморозвитку і самореалізації. Усе це створює дитині атмосферу психологічного комфорту, відкриває можливості для виявлення її ініціативи, сприяє їй в об´єктивній самооцінці.
3. Любов—марнославство. Вражені марнославством батьки проявляють непомірні амбіції щодо можливостей, перспектив своєї дитини, часто ставлять перед нею непосильні завдання, незважаючи на вікові та індивідуальні особливості і можливості, форсують її працездатність, розвиток здібностей. За непідтвердженості своїх сподівань розчаровуються в дитині, створюючи відповідний психологічний тип стосунків, який нерідко травмує дитину на все життя.
4. Любов—конфлікт. Таким взаєминам батьків і дітей властиві спалахи й охолодження любові, істеричність. Ініціюють їх переважно одинокі матері. Як правило, вони травмують, руйнують психіку дитини, зумовлюють різкі перепади її емоційного стану, нестриманість, вразливість до несприятливих зовнішніх впливів.
Авторитет, у тому числі й батьківський, формується й існує для дитини поза її суб´єктивною волею. Він є незалежною від інтелектуальних процесів, часто неусвідомленою оцінкою своїх батьків. Психологічний механізм цієї оцінки є дуже складним, підвладним багатьом чинникам. Спрощено його можна уявити як процес усвідомлення дитиною значущості батьків у її житті, їхньої високої людської, іноді ділової репутації, життєвої надійності, доброти, готовності завжди й у всьому бути поруч. Щоб не думали і не стверджували на цю тему батьки, про їх авторитетність в очах дитини можна судити на підставі її ставлення до батьківських слів, поведінки, вчинків. Справжнього авторитету неможливо підмінити нічим, хоч нерідко педагогічно неграмотні, морально нерозвинені, байдужі до своїх дітей батьки нав´язують форми взаємодії, які свідчать про імітацію, підміну авторитету. Найпоширенішими, за спостереженнями А. Макаренка, є такі типи підміни батьківського авторитету:
— авторитет придушення. Основою його є боязнь дитини своїх батьків, причиною якої є покарання за будь-яку провину, що сковує, паралізує її волю, породжує невпевненість, занижує самооцінку. Цей вид батьківського псевдоавторитету А. Макаренко вважав найнебезпечнішим;
— авторитет відстані. Сутністю його є намагання батьків бути якомога далі від дітей, менше спілкуватися з ними, уникати виявів ніжності, любові, уваги. Головне для них — зовнішні вияви поваги з боку дітей (звертання до батьків на “Ви”, тон розмови тощо);
— авторитет чванства. Намагаючись компенсувати відсутність справжнього авторитету, батьки постійно хизуються перед дітьми своїми “заслугами”, розраховуючи на їх повагу до себе. Будучи переконаними у своїй правоті, вони не припускають, що їхні рішення та оцінки можуть бути піддані сумніву, обговоренню. Традиційним для них є твердження: “Я краще знаю, що тобі потрібно!”;
— авторитет педантизму. Основою його є тотальний контроль за поведінкою дітей, організація їх на педантичне виконання всіх вимог і обов´язків, суворе дотримання режиму;
— авторитет резонерства (франц. raisonneur — людина, яка повчає). Схильні до резонерства батьки постійно повчають своїх дітей, перетворюючи спілкування з ними на тривалі й нудні нотації, що часто збуджує у дітей внутрішній спротив;
— авторитет любові. Не маючи справжнього авторитету, батьки вимагають від дитини слухняності як доказу своєї любові, спекулюють на їхніх почуттях (“Якщо любиш маму, то ...”). Самі вони теж наголошують на своїй любові, вимагаючи від дитини слухняності (“Якщо хочеш, щоб я тебе любила, то ...”);
— авторитет підкупу. Вимагаючи бажаної поведінки дитини, батьки обіцяють їй за те різноманітні матеріальні блага, поступки тощо. Така практика є особливо цинічною, аморальною;
— авторитет доброти. Такій моделі взаємодії властиві намагання батьків наголошувати на своєму винятково доброму ставленні до дитини, у всьому потакати їй, що породжує відчуття вседозволеності. Як правило, так діє один із дорослих, намагаючись вигідно постати в очах дитини, на відміну від іншого;
— авторитет дружби. Рівноправне спілкування, своєрідне панібратство, часто породжує грубощі в спілкуванні, зневажливе ставлення дітей до батьків, а також інших дорослих. Усе це не має нічого спільного із щирим ставленням, справжньою дружбою, взаємоповагою батьків і дітей.
Батьки, які по-справжньому люблять дітей, усвідомлюють свою місію, намагаються здобути визнання в очах дитини своєю мудрістю, людськими чеснотами, зацікавленим, добрим, обґрунтовано вимогливим ставленням до неї, до себе, інших людей. Важливо, щоб дитина, спостерігаючи за своїми батьками, сама високо оцінила їх, виявила прагнення бути подібною на них.
Помилки виховання в сім'ї
Сімейне виховання починається насамперед з любові до дитини. Педагогічно доцільна батьківська любов - це любов до дитини в ім'я його майбутнього, на відміну від любові в ім'я задоволення власних швидкоплинних батьківських почуттів. Сліпа, нерозумна батьківська любов породжує у дітей споживацтво, зневага до праці, притупляє почуття вдячності і любові до батьків.
М. І. Буянов виділяє кілька типів помилкового, неправильного виховання в сім'ї:
1. Бездоглядність, безконтрольність. Зустрічається, коли батьки надмірно зайняті своїми справами і не приділяють належної уваги дітям. У результаті діти полишені на самих себе і проводять час у пошуку розваг, потрапляють під стихійний вплив середовища.
2. Гіперопіка. Життя дитини знаходиться під пильним і невпинним наглядом, він чує весь час суворі накази, численні заборони. У результаті стає нерішучим, безініціативною, боязким, невпевненим у своїх силах, не вміє постояти за себе, за свої інтереси.
3. Виховання по типу Попелюшки. Дитина виховується в обстановці емоційної знехтуваним, байдужості, холодності. Дитина відчуває, що або мати його не люблять, обтяжене їм, хоча стороннім може здаватися, що батьки досить уважні й добрі до нього. Л. М. Толстой: «Немає нічого гіршого облуди доброти. Удавання доброти відштовхує більше, ніж відверта злість ».
4. «Жорстке виховання». За найменшу провину дитини суворо карають і він росте в постійному страху. К.Д. Ушинський говорив, що страх - рясний джерело пороків (жорстокість, озлобленість, пристосуванство, догідництво виникають на основі страху).
5. Виховання в умовах підвищеної моральної відповідальності. З малих років дитині навіюється думка, що він обов'язково повинен виправдати численні честолюбні надії батьків або ж на нього покладаються недитячі непосильні турботи. У результаті в таких дітей з'являються нав'язливі страхи, постійна тривога за себе і своїх близьких.
Одним з найбільш неприпустимих методів виховання, що використовуються в сім'ї, є метод фізичного покарання, коли на дітей діють за допомогою страху. Фізичне покарання викликає фізичні, психічні, моральні травми, які в кінцевому підсумку ведуть до зміни поведінки. Так, у кожного другого карається підлітка виникають складності в адаптації, пристосуванні його до колективу хлопців, майже у всіх цих дітей пропадає бажання до навчання.
Найбільш сприятливий варіант взаємин батьків з дітьми, коли вони відчувають стійку потребу у взаємному спілкуванні, виявляють відвертість, взаємну довіру, рівність у взаєминах, коли батьки вміють зрозуміти світ дитини, її вікові запити. Поменше наказів, команд, погроз, читання моралі, а побільше вміння слухати і чути одне одного, прагнення до пошуку спільних рішень, доводів, спостережень.
У цілому, всі основні принципи, вимоги до сімейного виховання можна сформулювати однією думкою: дітям раді в сім'ї не тому, що діти хороші і з ними легко, а діти хороші і з ними легко від того, що їм раді.
Принципи та зміст виховання в сім'ї
Початковою структурною одиницею суспільства, закладає основи особистості, є сім'я. Вона пов'язана кровними узами і родинними відносинами і об'єднує подружжя, дітей і батьків. Шлюб двох людей ще не складає родину: вона з'являється з народженням дітей. У відтворенні людського роду, в дітородінні і у вихованні укладені основні функції сім'ї.
Ф. Адлер: «Сім'я - це суспільство в мініатюрі, від цілісності якого залежить безпека всього великого людського суспільства».
Сім'я - це соціально-педагогічна група людей, призначена для оптимального задоволення потреб у самозбереженні (продовження роду) і самоствердження (самоповагу) кожного її члена.
Сім'я створює у людини поняття будинку не як приміщення, де він живе, а як почуття, відчуття, де чекають, люблять, розуміють, захищають. Сім'я - це таке утворення, яке «охоплює» людину цілком в його проявах. У сім'ї можуть формуватися всі особистісні якості.
Сімейне виховання - це система виховання і навчання, що складається в умовах конкретної сім'ї силами батьків і родичів.
В. Жуковський: «Сімейне життя, що розуміється в її повному змісті, є та школа, в якій справжнім чином навчишся життя».
Ф. Гізо: «Якими б великими підприємствами людина не займався, сімейні прихильності становлять основу його життя, і сама блискуча кар'єра приносить тільки поверхневі і неповні радості, якщо людині чужі щасливі узи сім'ї та дружби».
Сімейне виховання - складна система. На нього впливають спадковість і біологічне (природне) здоров'я дітей і батьків, матеріально-економічна забезпеченість, соціальний стан, уклад життя, кількість членів сім'ї, місце проживання, ставлення до дитини. Все це органічно переплітається і в кожному випадку проявляється по-різному.
Л.Д. Столяренко та С.І. Самигін виділяють наступні завдання сім'ї :
- Створити максимальні умови для росту і розвитку дитини;
- Бути соціально-економічної та психологічної захистом дитини;
- Передавати досвід створення та збереження сім'ї, виховання в ній дітей і ставлення до старших;
- Навчати дітей корисним прикладним навичкам і вмінням, спрямованим на самообслуговування та допомогу близьким;
- Виховувати почуття власної гідності, цінність власного «Я».
До принципів сімейного виховання можна віднести:
1. гуманність і милосердя до маленької людини;
2. залучення дітей до життєдіяльності сім'ї, як її рівноправних учасників;
3. відкритість і довірливість відносин з дітьми;
4. оптимістичність взаємин у сім'ї;
5. послідовність у своїх вимогах (не вимагати неможливого);
6. надання посильної допомоги своїй дитині, готовність відповідати на запитання.
Зміст сімейного виховання охоплює всі напрями. У сім'ї здійснюється фізичне, естетичне, трудове, розумове, моральне виховання дітей, формуються ціннісні відносини в усіх напрямках. У міру сил батьки та близькі в родині дають знання про природу, суспільство, виробництві, професіях, техніці; формують досвід творчої діяльності; виробляють деякі інтелектуальні навички; нарешті, виховують ставлення до світу, людям, професії, житті. Привести у відповідність моральні норми з педагогічними ідеалами - означає правильно визначити гармонію між метою, змістом і засобами виховання в сім'ї. Не можна вселяти дитині: «Будь добрим», - і при цьому принижувати його. Дисгармонія цілі та засоби неминуче призведе до негативного результату. Щоб визначити міру оптимальних, тобто гармонійних, рішень, треба знати ті крайнощі, якими грішать багато батьків. А.С. Макаренко: «Не думайте, що ви виховуєте дитину тільки тоді, коли з ним розмовляєте, або повчаєте його, або наказуєте йому. Ви виховуєте в кожен момент вашого життя, навіть тоді, коли вас немає вдома. Як ви одягаєтеся, як ви розмовляєте з іншими людьми, і про інших людей, як ви радієте або сумуєте, як ви поводитеся з друзями і з ворогами, як ви смієтеся, читаєте газету - усе це має для дитини велике значення. Найменші зміни в тоні дитина бачить або відчуває, всі повороти вашої думки доходять до нього невидимими шляхами, ви їх не помічаєте. А якщо вдома ви грубі або хвалькуваті, або пиячите, а ще гірше, якщо ви ображаєте матір, вам уже не потрібно думати про виховання: ви вже виховуєте ваших дітей, і виховуєте погано, і ніякі найкращі поради й методи вам не допоможуть ».
Дитяча агресивність
Дитяча агресивність, що це? Будь-який батько обов'язково знайомий з яким-небудь проявом агресивної поведінки, але при цьому занепокоєння дорослих може бути викликано абсолютно різними явищами: малюк штовхається чи б'ється з однолітками, відбирає у друзів іграшки, кричить і тупотить ногами в самих невідповідних ситуаціях, замахується на дорослих, свариться , верещить, кусається, штовхає свого улюбленого ведмедика, ламає свої і чужі іграшки, рве книжки, обзивається, кричить і інш. Майже кожен батько в описаній ситуації спантеличений і розгублений, тому що такі прояви в дітях неприємні не тільки мамам і татам забіяки, забіяки або крикуна, але і майже завжди засуджуються іншими дорослими.
Що означає така поведінка дитини і звідки воно береться? Чи треба звертатися до фахівців для того, щоб «виховати» агресора? Як навчити свою дитину безпечно для себе та інших проявляти невдоволення і гнів? Саме про це ми хочемо розповісти вам на цей раз ...
Є особлива категорія «важких» дітей. Вони бавляться, не слухаються дорослих, нападають на однолітків без видимих причин, голосно говорять, нерідко перебивають, дратують і провокують інших дітей, намагаються домінувати. Дорослі вважають таку поведінку агресивним. Однак тут не все так просто, як здається на перший погляд.
Дійсно, в якийсь період багатьом дітям властива агресивність.
Дитяча життя повне розчарувань, які здаються дорослим дрібними. Але саме ці розчарування, викликані стражданнями і обмеженнями, стають травмуючими для дитини (малюнок «Риб'ячий жир»). І найпростішим рішенням для нього може виявитися агресивна реакція. Особливо, якщо у малюка обмежені здібності до самовираження або він позбавлений можливості іншим способом задовольнити нагальну для нього в даний момент потребу. Взагалі треба зазначити, що агресія може виникати в двох випадках:
1) як крайній захід, коли дитина вичерпав всі інші можливості для задоволення своїх потреб;
2) як «вивчене» поведінку, коли малюк поводиться агресивно, слідуючи зразком (зразком можуть виступати батьки, інші значущі особи, літературні персонажі).
Звідси випливає, що дитині в ранньому віці неминуче властива певна агресивність.
Вже у відчайдушному плачі грудного немовляти неважко розпізнати злість і обурення. Причина проста: йому щось не дозволяють або в чомусь відмовляють, що власне його і дратує. У першу чергу, це стосується фізіологічних потреб, які у малюка проявляються з такою ж силою, як і у дорослого. Однак повинно пройти чимало часу, перш ніж малюк навчиться самостійно задовольняти або відкладати їх. З самого народження дитина цілком і повністю залежить від батьків, особливо від матері. Причому положення його не змінюється протягом багатьох років. Навіть якщо дорослі з розумінням ставляться до його потреб, в силу цілого ряду різних причин вони інколи вимушені приділяти дітям менше уваги, ніж слід, і нав'язувати їм те, що їх злить і злить. Батьки намагаються в міру можливості допомогти дитині освоїтися в навколишньому світі, але він все одно відчуває себе пригніченою.
Маленький чоловічок поки що не здатний керувати своїми мотивами і бажаннями, він не може ще їх контролювати. Що виникли одночасно почуття голоду і втоми, наприклад, незмінно стають для нього причиною гніву і роздратування.
Дитині часто доводиться страждати від обмежень і позбавлень. Не проходить жодного дня, щоб якесь його бажання або будь-яка потреба не були пригнічені. І якщо спочатку плач був закликом про допомогу, то поступово він перетворюється на відчайдушний, гнівний протест. Так і народжується агресивність.
Агресивна реакція за своєю суттю - це реакція боротьби, за виживання, спроба дитини змінити стан речей. Вона - результат незадоволеності, протесту, злості або явного насильства. Все це абсолютно нормально. Агресія у ряді випадків, безумовно, краще, ніж пхикання, скарги, покірне покора, безплідне фантазування та інші прояви відходу від дійсності. Якщо ж гнів і обурення дитини постійно придушуються, вони, як уже зазначалося, можуть накопичуватися і виявлятися нерідко лише в зрілому віці. У цьому випадку буває дуже складно з'ясувати справжні мотиви агресивності, оскільки вона вже виливається в інші форми поведінки, психосоматичні симптоми або ставати причиною різних захворювань (наприклад, ревматичного артриту, кропив'янки, прищів, псоріазу, виразки шлунка, епілепсії, мігрені, гіпертонії).
Дитина не стає агресивним несподівано. Він не може бути м'яким і вихованим пай-хлопчиком або дівчинкою, а через хвилину почати кричати, битися з однолітками. Процес, як правило, відбувається поступово. До певного моменту дитина висловлює свої потреби в більш м'якій формі. Але дорослі звичайно не звертають на це уваги до тих пір, поки не зіткнуться з явними порушеннями поведінки. То поведінка, яке сприймається дорослими як агресивне чи асоціальна, часто в дійсності є відчайдушною спробою задовольнити потреби, відновити емоційний стан або соціальні зв'язки. Просто дитина не в змозі поки висловити свої справжні почуття ніяким іншим способом. Він робить те єдино можливе, що може собі уявити, щоб продовжити боротьбу за виживання в навколишньому світі. Разом з тим, спостерігаючи за агресивною дитиною, можна визначити спрямованість його реакцій (на кого він нападає, в яких обставин і як часто це трапляється без будь-якої провокації). Уважні спостереження допоможуть дорослим виявити тривожні симптоми прийдешньої бурі.
Оскільки причиною агресії є позбавлення та обмеження, то вкрай рідко вдається повністю звільнити дитину від його агресивності. Але навіть якщо б таке було можливо, не слід прагнути до цього. Безперечно, агресивність має свої позитивні і негативні, здорові і хворобливі сторони. Вона може проявлятися в підприємливості та активності або, навпаки, у непослуху і опорі. Агресивність здатна розвинути дух ініціативи або ж породити замкнутість і ворожість, може зробити людину затятим або безвольною. І це лише деякі з альтернатив.
Мова повинна йти не про те, щоб повністю виключити агресивність з характеру дітей, а про необхідність обмежувати і контролювати її, а також заохочувати ті її прояви, які не приносять шкоди особистості і суспільству.
Розрізняють в основному три основних види агресії, розглянемо їх послідовно.
Фізична агресія
Фізична агресія (напад) - використання фізичної сили проти іншої особи.
Фізична агресивність проявляється у дітей досить часто. Дитина може роз'яритися, обсипати ударами того, хто знаходиться поруч, нападати на дітей молодше за себе або навіть дорослих. Фізична агресія негайно привертає увагу дорослих.
Звичайно найбільше докучає батькам, коли діти в сім'ї сваряться і б'ються. Проте слід мати на увазі, що бажання битися (щипати або кусатися нишком) - це далеко не завжди ознака ненормальності дитини.
У випадку, коли вони звертаються за допомогою до психолога з приводу агресивної поведінки їхніх дітей, найкращий порада така - як можна менше реагувати на сварку або бійку своїх дітей. За винятком, звичайно, якихось особливих, крайніх випадків, коли діти можуть заподіяти одна одній серйозні каліцтва. Дуже часто брати і сестри самостійно вирішують свої проблеми І, як правило, забувають про свої сварки, а через деякий час вже мирно і дружно грають. Але варто втрутитися батькам, як один з дітей, а то й обидва неодмінно відчують себе жахливо нещасними - або тому, що їх покарають (і тоді дістанеться обом), або тому, що їх не зрозуміли і образили марно.
Проте негативний ефект батьківського втручання зовсім в іншому - бійка набуває значення важливої події. Дитина, яку лише злегка вдарили, приймається кричати так, ніби йому заподіяли нестерпний біль. При цьому у «скривдженого» виникає привід вести себе інфантильно, по-дитячому. Зате «кривдник» отримує можливість трошки прибрехати. І те, й інше набагато гірше самої бійки.
Американський психолог Дж. Лешли вважає, що батьками, які особливо нетерпимі до бійок, рухає зазвичай аж ніяк не прагнення зберегти братську любов своїх дітей. Їхнє невдоволення викликане, перш за все, шумом і явним через непослух, недисциплінованістю. І все ж чим швидше батьки втрутяться у сварку, тим голосніше діти будуть кричати при наступній бійці. Найкорисніше, що можуть зробити дорослі (крім того, що зроблять вигляд, ніби нічого не чують і не бачать) - розвести дітей якомога далі один від одного, як боксерів на рингу - в різні кути. А втішати їх і розбиратися, що сталося, слід тільки після того, як діти зовсім заспокояться.
Точно так само не варто надавати значення бійці дітей "поза домом" (з однолітками). Тим не менш, якщо дитина постійно свариться з ними, психолог спільно з батьками або педагогами повинен вивчити причини такої надмірної агресивності і, виробивши профілактичну тактику, проконсультувати дорослих.
Поводження з дітьми до спалаху агресивності
1) У більшості випадків дітей краще залишити, щоб вони розібралися самі. Вони здатні до самостійного розбору деяких суперечок, і, якщо дорослі контролюють події, діти набувають корисний досвід. Вони приходять до висновку, що можуть обійтися і без дорослих в якості арбітрів.
2) Якщо дорослі вважають, що краще «не доводити до гріха», можна зорієнтувати дитину на інший тип поведінки. При цьому доцільно запропонувати йому чи таку іграшку, яку він міг би безбоязно штовхати або кусати.
3) Іноді допомагає відвернути малюка якимось цікавим для нього заняттям.
4) У тому випадку, коли юного скандаліста неможливо відвернути і напад ось-ось відбудеться - спробуйте відвести руку кривдника або утримати його за плечі. Ваші дії підкріпіть різким «Не можна!». Якщо дорослий знаходиться віддалік, оклик теж може зупинити дитини, яка знає з колишнього досвіду, що такі витівки йому не дозволені.
Поводження з дітьми після агресивного нападу
Є чимало випадків, коли агресивність неможливо попередити. Тоді доведеться діяти після події, щоб викласти дитині урок, що такого роду поведінка є неприйнятною.
1) Різке слово забіяці і співчутливе ставлення до жертви можуть дуже ясно показати дитині, що він програє в такій ситуації. Звичайно, важливо, щоб у звичайний час винуватець користувався такою ж увагою. Примушувати дитину до вибачення майже марно. Деякі діти швидко заучують формулу «Прости, прости», щоб дорослі скоріше залишили його в спокої.
2) Іноді дорослі воліють відіслати агресивного дитини в тихий кут охолола. Це добре підкреслює факт інциденту і виражає більше несхвалення його поведінки. Цей прийом також корисний і батькам. Іноді, видаляючи дитини ненадовго з кімнати, дорослий сам заспокоюється. Однак подібна міра втрачає ефект, якщо триває більш, ніж хвилину-дві. Діти молодшого віку навряд чи зрозуміють зв'язок між своїм вчинком і видаленням. Краще міцно взяти дитину за руки і, суворо дивлячись на нього, твердо сказати: «Битися не можна» або: «Не кусатися!». Увага, що приділяється агресивній дитині повинна бути обмеженою і негативною, а жертву - необхідно ласкаво втішити.
В ідеалі при кожному інцидент дорослі повинні висловити своє ставлення і постаратися швидше припинити неприємну ситуацію. Довгі пояснення чи звинувачення малоефективні. Навіть якщо дитина може зрозуміти батька, малоймовірно, що він буде довго слухати його.
3) У тому випадку, коли за агресивні дії винуватця позбавляють улюблених іграшок або привілеїв, краще не розтягувати покарання на цілий день, а здійснити його як можна швидше. Дитина швидко забуде причину - всі його думки будуть сфокусовані на тому, що йому не дають займатися улюбленою справою, або виставляють в іншу кімнату, або осоромлює перед іншими як «шибеника».
4) Найменший ефект приносять дії, коли дорослі відповідають агресивністю на агресивність. По-перше, вони тим самим спонукають дітей до нової агресії. Репліки «Іди і дай здачі» цілком достатньо, щоб дитина сприйняв її як дозвіл лупити забіяку або зі смаком давати здачу з будь-якого приводу. По-друге, серйозні недоліки є і в загрозі дорослого: «Ось я вкушу тебе, будеш знати!» Подібне висловлювання, адресований дитині будь-якого віку, містить загрозу того ж самого агресивної дії, за яке дорікають дитини. У цього методу є великий мінус. Він полягає в тому, що якщо дорослий почне кусатися у відповідь, це може не спрацювати вже в перший раз. Тоді йому доведеться вирішувати, що робити при наступних інцидентах - кусати сильніше, кусати двічі за один укус дитини або може шльопати на додачу? Є ймовірність, що відповідна агресія дорослого стане небезпечним каналом для виливу гніву.
У відношенні агресивності, як і інших проблем, важливо дотримуватися сталість щодо меж дозволеного і недозволеного. Негайні дії дорослих після агресивної витівки дитини будуть більш правильними і ефективними, якщо їх обмірковувати у спокійний час, бо при розгортанні подій роздумувати вже ніколи.